Службовий роман, або як все закінчилося весіллям

Робота офіціантом, по суті, зовсім не те, щоб мішки тягати. Важливо виглядати доглянутою і бути ввічливою. Це так, на замітку… Маючи досвід роботи в ресторані, я вирішила до цього ніколи не повертатися. Я не ледащо, немає, просто це важко…виявилося для мене. Мені було 19 років і я просто влаштувалася на літо. До речі, про те, як це було…

Був спекотний літній день, початок червня. Ми з подругою вирішили відкрити пляжний сезон і відправилися на пляж. Вибравши вподобаний нам місце, ми розстелили рушники та підставили свої мордочки яскравого сонця. Добре…Але жарко. Дуже жарко. Говорити не хотілося, лежали мовчки. Хотілося тільки пити…спрага…літо… Ах, літо… Ох, літо.

«І так кожен день?», – подумала я і скривилася. Я перевернулася на живіт і мій погляд упав на літню веранду ресторану, розташованого недалеко від берега. Ресторан був красивий, моторошно дорогий, з двома літніми верандами на першому і на другому поверхах. Там був дрескод, клумби з квітами і великий дядько-охоронець. Що там ще? – Хороші чайові, от що.

Я довго розглядала ресторан, так довго, що моя спина «підсмажилася» на сонці. Дорвалася до сонця називається…
Дівчата – офіціанти були всі як на підбір – красиві, стрункі і дуже рухливі (!). Вони по черзі семенили ніжками по веранді, але при цьому не створювали неприємної суєти. А які паркувалися машини поряд з цим закладом, у-у-у..! Це просто казка!
« Хочу там попрацювати…», – подумала я.

Далі було цікавіше. Хоч моя подруга і не підтримала мене в цій затії, ми, рішуче зібравши свої речі і утрамбуйте їх по сумках, побрели в бік… будинку. Я злякалася, зізнаюся чесно. Без досвіду, краснощекая, в шортах і сланцях я б зараз пішла туди, до них! Ну вже немає. Це не про мене. Вже пройшовши повз ресторану, я побачила оголошення на літньому кафе, яке розташовувалося прямо навпроти ресторану. По суті, це була просто непогана «пивнушка», але будемо називати це «літник». Летнику потрібні офіціанти. На оголошенні було сказано звертатися в ресторан, до менеджера. Куди ми все ж і пішли…

Мене взяли, але не на літник. Мене, без досвіду і на той момент червонощоку, запросили працювати в ресторан. При чому на другий поверх! (На другому поверсі можна було спробувати італійську та японську кухню, ціни там були значно вище і працювати в тому залі вважалося престижніше. – прим. автора). Я відпрацювала там до кінця серпня і звільнилася за власним».

2 роки тому…

Я навчалась на бюджеті в інституті, тому, власне, і пішла тоді з ресторану. Плюс до цього я ще й дуже втомилася, за той час, що там пропрацювала. Жорсткий графік, робота допізна, втомлювалися ноги… Але чайові були хороші, що говорити. Я часто згадувала ресторан, він дав мені безцінний досвід у спілкуванні з людьми. До нас навіть приходили іноземці. Практика англійської не була зайвою.

І ось сталося непередбачене. Криза. В інституті скоротили бюджетні місця. Журнал мого батька, де він працював на той момент у відділі реклами, закрили. Що робити? Як платити за навчання?

Я перевелася на заочне відділення. Почала шукати роботу. Роботу офіціантом я точно не розглядала, влаштувалася консультантом в магазин парфумерії. Через 6 місяців звільнилася «за власним». Набридло бути роботом: «Добрий день!», «Щось підказати?» і «Приходьте до нас ще!», – ці три фрази я навіть вночі проговаривала. Я знову опинилася в пошуку.

У вересні того ж року я влаштувалась у пристойний заклад. Хороший, дружний колектив, молоде керівництво, завжди сита, а поїсти я люблю…) Я влаштувалася в кафе. Хоча це більше схоже на ресторан, ну да ладно.

Я йшла влаштовуватися туди адміністратором (хоча на той момент вони не були потрібні), але запропонували мені посаду…офіціанта. Ось воно. Знову. Вибору у мене не було, тому як криза в країні, і я погодилася…

Наші дні…

Все-таки працювати з чоловіком – це одне задоволення. Він завжди поруч, він може підтримати в складній ситуації, заспокоїти… Можна сховатися за його надійною спиною і навіть іноді попросити принести чаю… Можна залишитися з ним наодинці по закінченню робочого дня і не поспішати додому… Можна обійняти, поцілувати в будь-який час, коли цього хочеться… І ти завжди знаєш, де він і з ким.

Я вийшла заміж за свого начальника, директора того самого кафе, куди довелося влаштуватися, коли в інституті закрили бюджетні місця. Як це сталося?

То все почалося з того, як ми разом помили посуд у кафе ( я -офіціант, а Він – директор), коли Він ще намагався надіти на мій палець напальчник, а мене це збентежило… А може після того, як Він проводив мене на поїзд і я переплутала телефон мами з телефоном нашого керуючого (він же друг директора), відправивши йому відверте СМС (призначене мамі, знову ж таки, я повторюся)… Можливо, у всьому винні пазли… або Йому просто сподобалося моє зелене плаття… Не знаю, почнемо по порядку.

Влаштувавшись на роботу, я переслідувала лише одну мету – заробити і віддати за навчання. Всі. Але не тут-то було. Я придбала ще дуже багато – добрий і дружний колектив, позбулася якихось комплексів, від страху перед людьми… Мені подобалася моя робота – завжди сита, оточує атмосфера свята, тому що то ювілей, весілля, одним словом, весело! Так, я любила свою роботу.

У мене був час і на особисте життя, але мої романи відзначилася швидкоплинністю і короткостроковістю. І як зараз пам’ятаю той момент, коли наш директор, наливаючи собі чай з лимоном і ретельно розминаючи часточку цього чудесного плоду, поцікавився у мене моїм особистим життям.

І я пам’ятаю, що відповіла йому тоді, я сказала: «Я взяла вихідний від любові…», ну або щось в цьому роді. Дівчата, запам’ятайте, ніколи так не кажіть, інакше вийдіть заміж! Це як у пісні: «Любов ненавмисно нагряне, коли її зовсім не чекаєш…». Ось і я не чекала. Просто ми стали спілкуватися. Я навіть позбулася (поступово, звичайно ж) від шкідливої звички, тому як дізналася, що нашому директору не подобаються палять дівчата. Не можу сказати, що я відразу до нестями закохалася у свого директора, але з кожним разом мені на роботі ставало важче дихати, я то червоніла, то руки холодели. Поступово ми стали придивлятися один до одного. Я зазначила в ньому ті якості, які відрізняли його від інших – це непідробна щирість, «людяність» та мужність. Він був зовсім не схожий на нахабного сноба, немає, – такий молодий, демократичний, добрий і співчутливий. Загалом, з начальником мені пощастило.

Суджений, ряджений…

Напевно, планети так зійшлися… В ніч з 13-го на 14-е січня, прийшовши після роботи додому, я написала на 13-ти папірцях різні чоловічі імена, вирішила поворожити. Ворожіння просте, нехитре, після написання імен, листочки кладуть на подушку і на ранок потрібно витягнути будь листочок. Яке ім’я там буде написано – так і зватимуть майбутнього чоловіка.

Потіхи заради, я зробила все, що потрібно для цього гадання, і вранці виявила згорнутий папірець біля подушки. Я подумала, навіщо ще щось витягувати і розгорнула його. Збіг це чи ні, але на листочку було написано ім’я мого директора, мого теперішнього чоловіка. Ось так-то.

Ми продовжували спілкуватися на роботі, але за межами стін кафе нічого між нами не відбувалося. Я стала відчувати, що мене тягне до нього, хочеться слухати його, бачити, розмовляти з ним…

«Але як же це? Адже він мій начальник?…», – думала я і ці думки мене зупиняли. До певного моменту.

Був лютий і я вирішила поїхати в інше місто до своєї сестри, зробити їй сюрприз на день народження. Я спекла піцу, зібрала речі і поїхала в кафе, щоб потім вже звідти замовити собі таксі і поїхати на вокзал.

Скоротав час за барною стійкою і вислухавши похвалу про моїх кулінарних здібностях, я вирушила в кабінет до директора. І попросила відвезти мене на вокзал, «…якщо це не важко…», – додала я. І він відвіз. І навіть посадив на поїзд. І він обійняв мене. І я взяла його за руку. І листувалися ми всю ніч… поки зв’язок була.

І може довго про все це ще б ніхто і не здогадувався, якщо б я не виявила бажання написати мамі СМС-ку про те, як донька щаслива, про поцілунок в щічку, і про обіймах… І відправити все це за помилку керуючому кафе, в якому працювала. Керуючий був товаришем нашого директора. І, як мені здається, не по-товариському було виходити в бар і вголос читати СМС всьому колективу… Але це ми пропустимо. Частково, я навіть вдячна йому за скоєне. Адже дізнався директор і зрозумів, що тут все серйозно, раз навіть мамі пишуть…

Коли я повернулася, мені було соромно йти на роботу. Я не знала, що мене там чекає. Але на мій подив, все було тихо. Дівчата трохи сміялися, але ні словом ні ділом мене ніхто не образив. Ми просто разом посміялися і нічого нікому пояснювати , на щастя, не довелося. Мабуть, цікавість моїх колег задовольнялося чутками та плітками, які хвилею прокотилася по кафе.

Міжнародний жіночий день…

Я добре пам’ятаю ніч з 7-го на 8-е березня, коли після важкого робочого дня наш директор повіз мене додому. Я купила йому сувенір у вигляді брелока з фотографією, коли гостювала у сестри і, нарешті, мені випала нагода вручити його. Коли ми зупинилися біля мого будинку, я попросила у нього ключі і причепила до них брелок. Він довго роздивлявся його, посміхався, потім подякував і вийшов з машини. Я залишилася сидіти в подиві і здогадуватися про те, куди ж він пішов. Відкривши багажник і діставши звідти якийсь предмет, він повернувся і сів на водійське місце. Виявляється, мене теж чекав сюрприз – велика коробка з пазлами, на коробці якою були зображені дві милі собачки…

Чому пазли, запитаєте ви? Він дуже уважний і запам’ятав те, як я з захватом розповідала про те, що я робила в гостях у сестри, а саме про те, як я з племінницями збирала пазли і мені доставляло це ні з чим не порівнянне задоволення.

Пропозицію він зробив мені в другу річницю знайомства, 8 березня. Я дуже люблю це свято. І пазли теж…

Також Вам буде цікаво:

Радимо поглянути:

Leave a Comment